Станом на кінець 2024 року майже 4 тисячі дітей в Україні зростають не в родинах, а в інституційних закладах. Це означає — без щоденного спілкування з близькими дорослими, без стабільної підтримки, без відчуття «я вдома».
Роки життя в інтернаті залишають по собі глибокий слід: дітям складно будувати стосунки, довіряти іншим, розуміти, що таке стабільність і турбота. Родина ж — це саме те середовище, яке забезпечує дитині розвиток, безпеку та зв’язок із життям.
Історія Анастасії та Анни з Київщини — ще одне підтвердження того, наскільки важливо, щоб дитина зростала в родині. У ранньому віці дівчата опинилися в інституції, згодом кілька місяців провели в лікарні через хворобу, яку виявили прийомні батьки. Дівчата втратили молодшого, двомісячного братика, а самі пройшли довгий шлях подолання хвороби. А прийомна родина не просто змінила їхнє дитинство, а, можливо, врятувала життя.
«11 років тому ми вперше зустрілися з нашими прийомними батьками. Це було у лікарні, — згадує 17-річна Анастасія. — Ми тоді з цікавістю дивилися на мамине довге волосся і буквально "накинулися" на нього, плели різні косички та робили зачіски».
Батьківська турбота та родинний затишок допомогли дітям не лише подолати хворобу, а й повернути відчуття безпеки й захисту.
Настя впевнена: якби тоді не з’явилися її прийомні батьки — вона могла б не вижити.
«Якби не моя прийомна родина, я б померла», — говорить дівчина.
Сьогодні про ті події нагадують лише улюблені іграшки: ведмедик Насті, якого можна міцно обіймати, і лялька Анни — перша, яку вона дбайливо зачісувала й брала із собою, коли мама йшла у справах.
Завдяки любові та турботі своїх прийомних батьків Анастасія та Анна не лише оговталися від пережитого, а й змогли побудувати нове життя, сповнене мрій, можливостей та теплих моментів разом із сім’єю.
«Родина — це, в першу чергу, тепло, любов. Це надія на щось, відчуття безпеки», — кажуть сестри, наголошуючи, що тепер вони завжди можуть розраховувати на підтримку в будь-який момент.
Жодна, навіть найкраща, інтернатна установа не здатна замінити дитині тепло й безпеку родинного кола. Діти, які зростають без сім’ї, мріють про прості, але життєво важливі речі: щиру підтримку, лагідне слово, змогу назвати когось мамою чи татом і знати, що їх люблять. Усе це може дати лише родина.
Історія Анастасії та Анни є частиною мультимедійної виставки «Поговори зі мною», створеної до Дня усиновлення з ініціативи Фундації Катерини Осадчої разом із Міністерством соціальної політики України, Координаційним Центром із розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Фундацією Олени Зеленської та Дитячим Фондом ООН (ЮНІСЕФ) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Мета виставки — привернути увагу до того, що прийомна родина чи усиновлення рятують не тільки долі, а інколи й життя. Авторка світлин — фотохудожниця Василина Врублевська.
Допомогти дитині відчути себе частиною сім’ї можна різними способами: через усиновлення, створення прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу. А ще — ставши патронатним вихователем чи наставником.
Аби кожен охочий міг дізнатися більше про ці можливості, держава запустила онлайн-платформу dity.gov.ua. Тут зібрано всю необхідну інформацію про різні форми сімейного влаштування.
Читайте також: «Я не дозволяла себе обіймати»: історія Тетяни зі Львова, яка усе дитинство жила в дитячих будинках та інтернатах
