На стінах ліцею №19 відкрили ще дві анотаційні дошки полеглим Героям: Андрію Костику та Петру Добровольському. Ці два відважних воїни без вагань стали на захист нашої держави і до самого останнього подиху боронили рідний край.
«Наші Герої, їх пам’ять, їх подвиг назавжди увійшли в історію та в книгу безсмертя. Офіцери, сержанти, рядові солдати – Герої Збройних Сил України, дякуючи яким ми маємо можливість щодня працювати й навчатись. Вони не народжувались воїнами, не всі із них навчались військової справи, але усіх їх об’єднує найбільша любов – любов до України, мужність, звитяга, стійкість, незламність, національна гідність і глибокий патріотизм. Назавжди у нашій пам’яті, їхні імена не тільки увійшли в історію, вони в кожному нашому серці та в кожному майбутньому поколінні», – говорить директор ліцею №19 Надія Цюпер.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Петро не зміг залишатися осторонь. 8 квітня 2024 року він пішов добровольцем до лав Сил Оборони України. Пройшов спеціальну підготовку у місті Житомир за фахом “Управління безпілотними літальними апаратами та системами FPV”. Служив у підрозділах БПЛА, де спочатку обіймав посаду пілота-оператора безпілотника мультироторного типу, а згодом – майстра ІІ відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів. Професійно виконував бойові завдання, неодноразово виявляв мужність і відвагу. За час служби брав безпосередню участь у боях з ворогом на Донецькому напрямі, захищав місто Ізюм Харківської області, боронив міста й села Сумщини. 15 квітня 2025 року, під час бойового зіткнення внаслідок атаки позицій Збройних Сил України ворожими FPV-дронами, військовий загинув поблизу населеного пункту Могриця Сумської області.
Так, як Петро доволі рано втратив своїх батьків, його сім’єю були дружина Ольга та улюблена донечка Вероніка. Жінка ділиться, що й досі відчуває завжди його присутність у своєму житті, попри те, що він уже не з ними. Навіть, у той день, коли мали відкривати цю пам’ятну дошку він їй приснився. І це стало знаком для неї, що він споглядає і тішиться, що про нього не забувають та всіляко вшановують його пам’ять.
«Він для мене найкраща людина, найкращий чоловік. Мені здається, він би все віддав, тільки б комусь було добре. Він настільки любив донечку Веронічку – це його життя. Він хороший у нас, для нас він сенс життя, так як я і дитина були для нього. Він мені одного дня сказав: «Я ж служив, хлопці мої також пішли, і я піду». Пішов 8 квітня 2024 року добровольцем, служив у Харкові, Ізюм захищав. Коли направили в Сумську область, село Могриця, здається, там і загинув. Того дня ми з ним говорили, спілкувались зранку, і останнє його смс було: «Мені так сильно вас не вистачає, тебе і пустунку доцю». І в ту ж хвилину більше я його не чула і не бачила. Ми закінчили розмову, але більше я вже не могла додзвонитися до нього. Для нас він завжди буде героєм, він найкращий у нас», – зі сльозами розповідає дружина полеглого Героя Ольга Добровольська.
Андрій Костик вирізнявся працьовитістю, любовʼю до техніки та готовністю допомогти іншим. У 2005 році Андрій створив власну сімʼю, в якій панували любов, підтримка та взаєморозуміння. Особливою гордістю для нього стала донечка Агнесса, яку він дуже любив. Коли почалася повномасштабна війна, Андрій не залишився осторонь. З перших днів він прийняв рішення стати на захист України, своєї землі та майбутнього своєї дитини. Виявляв мужність, витримку й справжню відданість побратимам. 15 серпня 2024 року у бою за свободу України, в Донецькій області, Бахмутському районі, селі Переїзне, Андрій Костик героїчно загинув.
Не стримуючи сліз, батько Володимир Костик згадує, що як тільки почалась війна, обидва його сини без жодних вагань стали на захист нашої держави. Син, ніби відчуваючи щось, подзвонив до своєї тітки і останні його слова були про прощення. Він понад усе мріяв повернутися додому до своїх близьких.
«Звичайний був хлопець, мав багато друзів, техніку любив, найбільше любив їздити машиною. Молодший брат його пішов воювати, і він за ним теж. З перших днів він пішов – молодший. Також із самого початку він був у теробороні, а потім у Гуляйполі, у Запорізькій області вони там воювали з племінником моїм разом. Він не мені дзвонив, подзвонив до моєї сестри і сказав: «Я повернуся і попрошу в усіх пробачення» , – ділиться батько полеглого Героя Володимир Коcтик.
Найголовніше для полеглих Героїв, аби їхній подвиг пам’ятали та щоб він був зроблений недаремно. А щоб цього не сталось, люди повинні на постійній основі допомагати фронту та всіляко мають підтримувати військових. Так само і школи мають зберігати пам’ять про полеглих Героїв та привчати дітей гідно вшановувати їх.
«Пам’ять – це та річ, яку ми повинні зберегти у віках про подвиг наших Героїв. На жаль, на кожній школі Івано-Франківська сьогодні відкриваються анотаційні дошки. Це ціна надзвичайно велика, це ціна нашої Української держави. Я дякую 19-му ліцею за ту пам’ять, за збереження пам’яті і за кожну волонтерську дію, яка робиться в цьому ліцеї. Адже кожна сітка, кожен донат, кожна допомога – це наближення нашої української перемоги, наближення миру»,– підсумовує Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків.
