Національна спілка письменників України з глибоким сумом і скорботою повідомляє, що 5 лютого на 65-му році життя пішов у засвіти громадський діяч, самобутній поет Жмеринського краю, житель села Кармалюкове – Володимир Джеджула.
Йому аплодували стоячи на Майдані у столиці під час Помаранчевої революції та Революції гідності, а кожен його вірш супроводжувався вигуками «Дякуємо! Молодець!». У свої 64 Володимир Джеджула міг виконати армійські нормативи на перекладині, вів просвітницьку діяльність і поширював думки філософів щодо здорового і праведного способу життя, займався краєзнавчою роботою, а в своїх творах закликав людей боротися з несправедливістю, жадібністю, корупцією і власним его.
Володимир Олександрович Джеджула народився 27 червня 1959 року в селі Кармалюкове. Тут пішов у перший клас місцевої школи. Ріс без батька. Мати часто хворіла. Закінчив Жмеринську школу-інтернат. Здобув професію токаря на машинобудівному заводі у Донецьку. Служив в армії. Працював на новобудовах Крайньої Півночі та Сибіру.
У 1991 році повернувся у рідне село. Вітав суверенність Української держави. Був учасником бурхливих подій Помаранчевої революції та Революції Гідності. Виступав з промовами, читав вірші на майданах у Києві та Львові. Під враженням революційних подій написав цикл поезій, публікував патріотичні вірші у газетах «Нові горизонти», Жмеринський меридіан», «Жмеринська газета», «33 канал», «Вінниччина».
Спілкувався з цікавими людьми. Особливе враження на Володимира Джеджулу справив односельчанин, відомий фольклорист і краєзнавець Володимир Петрович Вовкодав.
Автор поетичних збірок «Прозріння» (2004, переднє слово – краєзнавця Володимира Вокодава,), «Перлини душі» (2007) і «Полум’ям серця» (2023, переднє слово Михайла Каменюка, заслуженого працівника культури України).
Володимир Джеджула – член Національної спілки журналістів України. Член Спілки Слов’янських письменників. Лауреат краєзнавчої премії ім. Володимира Вовкодава.
21 липня 2023 року в приміщенні Публічної бібліотеки відбулася презентація збірки Володимира Джеджули «Полум’ям серця», яку допомогли авторові підготувати до друку і випустити у світ друзі по перу – Почесний голова Вінницької організації Національної Спілки письменників України Михайло Каменюк, краєзнавець, поет, член Національної Спілки письменників України Володимир Горлей та поетеса Людмила Антонічева.
Національна спілка письменників України висловлює щирі співчуття рідним і близьким спочилого. Вічна пам'ять про видатну особистість житиме у його книгах, поетичних рядках та пам'яті народній.
Полум'яне поетичне слово поета Володимира Джеджули
На сторінках щотижневика «Жмеринська газета» публікуємо добірку віршів талановитого поета, наповнених не лише ритмомелодикою, а й міцною правдою, яка викриває потворне, закликає людей до прозріння, єдності, справедливості та любові.
Володимир Джеджула – активний учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності. Його полум’яні вірші і пристрасні виступи у Києві та Львові закликали людей не бути байдужими, підніматися на боротьбу проти несправедливості і свавілля з боку влади Януковича.
Місто моє рідне
На землі Подільській, щирій і прекрасній
Місто моє рідне в зелені садів.
Жмеринко прелюба, ти розквітла рясно…
Я тебе такою бачити хотів.
Хай про тебе слава по Вкраїні лине
І світи далекі знають далебі.
Ти для мене, місто, у житті єдине,
Почуття і сили віддаю тобі.
У твоє майбутнє віра не згасає,
Будеш ти найкращим за усі міста!
І тому так гарно, малиново сяє
На центральній площі церква золота.
Ще ростуть будови землякам красиві
І вокзал-корабель радує усіх.
Жмеринко-перлино, ти Поділля диво
І моєї долі вічний оберіг.
Володимир Джеджула, поет, журналіст
ОСВЯЧЕННЯ СВОБОДОЮ
Слава Богу, Господу Слава!
Що збереглась Українська Держава!
Це з його ласки, терпіння й любові
Все обійшлося без сліз і без крові.
Ми — українці, Тарасові діти,
Гідність людську зберегли перед світом.
Ми кривду зуміли і зло побороть,
Бо з нами молитва була і Господь.
Це із небес нам дано благодаті…
Ми — не приречені! Ми — не прокляті!
Він освятив до Свободи дорогу,
Слава Всевишньому нашому Богу!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, КАРМАЛЮКОВЕ
З країв далеких я до тебе мчав,
З далеких мандрів я до тебе линув.
Найкращою у світі називав
Мою маленьку славну батьківщину.
Мене проймала туга в далині
За ці сади, стежини і діброви…
Найкращу пісню я складу тобі,
Я вознесу тебе, Кармелюкове.
Хоча постійно скруту терпиш ти,
Хоча і заростаєш бузиною,
Але, як в інші відійду світи,
Душі краплинки лишаться з тобою.
Село моє
Село моє обкрадене, пригнічене,
«Реформами» побите й покалічене.
Колись з веселими і добрими сельчанами,
Тепер — з обличчями сердитими і пʼяними.
Колись казали, що село — колиска нації —
Терпить тепер страшенну деградацію.
Ні ліхтаря, ні лампочки, ні променя…
Це українських сіл уже агонія.
Усе зіпсовано, покручено, поламано.
І за ці злочини нікого не покарано.
Дійшли до ручки, так сказать, дійшли до крайності,
І не несе за це ніхто відповідальності.
Не раз комісії в звʼязку із цим зʼявлялися,
Та роблять вигляд, що нічого тут не сталося.
А як спіймають із торбинкою нещасного,
То чути вереск аж до неба ясного…
Село моє, обкрадене, згорьоване,
«Реформами» побите і зацьковане.
Колись з веселими і добрими сельчанами,
Тепер із душами сумними й безталанними.
ПАМ'ЯТАЙМО
Світлій памʼяті убієнних за правду
За правду боротись відверто —
Складна й небезпечна дорога.
Але як судилося вмерти,
Можливо, це теж від Бога.
Не всім по кутках сидіти
Й ховатись за інших спини.
У вічність пішли з цього світу
Найкращі сини Батьківщини.
Але про них памʼять зоріє
Й ніколи в народі не стліє.
Залишиться в бронзі й граніті
У цьому жорстокому світі.
ТО БУДЬМО ЖЕ, БРАТТЯ, ЄДИНІ!
Страшенно не люблю жадобу,
Страшенно не люблю брехню,
Коли мій народ, як худобу,
Загнали круті в западню.
Заводів і фабрик — руіна,
Калцтво вівчарень і ферм…
У відчаї вся Україна —
Злодюги живуть без проблем.
Розтрощено вщент господарства…
Дивлюсь — і охоплює жах:
Такі розтягнули багатства,
За що прокленуть у віках.
А щоб зберегти Батьківщину, Щоб вогник надії не згас —
То будьмо же, браття, єдині,
Як вчив нас Великий Тарас.
ДУМИ МОЇ…
Я в світ прийшов не лише пити й їсти…
В. Симоненко.
Я скоро вийду зі своєї хати
У цей жорстокий і брехливий світ,
Щоб свої вірші людям прочитати,
До них донести слово — динаміт.
Не час писать про верби і тополі, І про сузірʼя в небі золоте,
Коли народ мій проклинає долю.
А вже причин набралося на те…
Народе мій, я теж пуття не маю,
Тиняюся по світу там і сям,
Але з тобою скруту подолаю,
Бо Віра й Правда допоможуть нам.
ПРОЗРІЙ, УКРАЇНО!
Як люди в містах жебракують,
Я бачу їх долю гірку:
Знедолені, діток годують
Отим, що знайшли в смітнику.
Злоді, хапуги, магнати
З народу деруть на віки…
Хіба так потрібно багато,
Щоб ситі були малюки?..
Якщо не прозрієш, Вкраїно,
Знедолена, рідна, свята —
То будеш ти їсти «мівіну»
Ще довгі і довгі літа.
РІДНА МОВА
Який словесний оксамит?!
Яка прекрасна наша мова?!
Нехай панує між людьми
Її мелодія чудова.
Нехай летить, неначе птах,
В усі куточки і країни,
Хай буде вічна у віках
Чарівна мова України.
ПОЕЗІЯ — ЦЕ СОНЦЕ
Поезія — це сонце!
Поезія — душа!
Якщо це не від Бога —
Не варта ні гроша.
Поезія — це радість,
Це не пусті слова!
Коли вона бентежить —
Тоді вона жива.
Коли потік цей ллється,
Мабуть,від самих зір
І променями серця
Лягає на папір.
