На фасаді будинку на вулиці Береговій, 32, де рік тому російською ракетою було вибито вікна, відкрили дошку пам’яті Герою Івану Демківу, який загинув на війні. У цій будівлі він прожив 28 років зі своєю родиною, тому їхнім бажанням було встановити пам’ятний знак саме тут.
Іван Демків, який перебував на заробітках за кордоном з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році, не зміг залишатися осторонь. Він повернувся до Івано-Франківська та 2 квітня 2024 року вступив до лав Збройних Сил України. Служив стрільцем у військовій частині А4821, 7-му окремому стрілецькому батальйоні, де разом з побратимами мужньо захищав Батьківщину на Донеччині.
З 15 червня 2024 року Іван Демків вважався зниклим безвісти. Протягом десяти місяців родина жила надією, аж поки у березні 2025 року не надійшла трагічна звістка: Герой таки загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області, поблизу населеного пункту Новоселівка Покровського району. 3 квітня 2025 року тіло воїна повернули на рідну землю. Його провели в останню путь та поховали на кладовищі рідного села Підпечери.
У спогадах про Івана Демківа його дружина Ірина розповідає про чоловіка як про добру і чуйну людину, яка завжди допомагала іншим. Вона розповіла, що перед тим, як іти на завдання, чоловік ніби відчував біду. Він зателефонував їй та доньці і попросив їх бути сильними, що б не сталося, і завжди пам’ятати, що він поруч.
«Він був хорошою людиною, вірний чоловік, люблячий батько для своєї родини, зять, швагро, сусід з великої букви. Тому що, хто б не просив, що б не просили, він завжди старався допомогти усім. 14 червня ми з ним розмовляли по відеозв’язку. Я ніколи не думала, що це буде остання розмова. Я його запитала: «Як ти?». Він сказав: «Мамусик» — він так завжди мене називав, — «Мамусику, не переживай, у мене все добре. Ви як там?». Я кажу: «Та ми помаленьку все, дякувати Богу, тримаємося, молимося за тебе. Ти себе бережи». А він мені каже, ніби відчував, ніби не хотів казати, що вони йдуть на пекло, на нуль, що їх мають забрати. Він каже: «Мам, якщо щось станеться, я тебе прошу, я знаю, що ти сильна людина, що ти все зможеш. Саме найбільше вберігай донечку Настусю» — бо він дуже її любив, — «Для сина, старайся бути сильною, що б навіть не сталося. Попри все старайся бути такою, якою ти була до цього часу». Я його обіцянки стараюсь дотримуватися, але, на жаль, дуже важко», — розповідає дружина Ірина Демків.
Донька Анастасія згадує свого батька, як найкращого друга і світлу людину. Ледь стримуючи сльози, вона ділиться спогадами про їхню останню розмову, де батько, ніби прощаючись,висловив свою безмежну любов і попросив її триматися.
«Для мене це був найкращий друг в першу чергу. Це була дуже світла людина, він був люблячим батьком. Він був для мене всім. Він дуже любив мене, старшого брата. В останній розмові він сказав мені: «Я не хочу тебе лякати, не хочу тобі щось говорити, але знай одне: я тебе дуже сильно люблю. Бережи себе, ти сильна. Ти найкраща в мене дівчинка». Я кажу: «Ти мені навіть такого не говори, бо ти мені обіцяв повернутись. Я знаю, що ти повернешся. У мене мав бути випускний. Я надіюсь, що тебе відпустять». Він сказав: «Я буду старатися, але я не обіцяю. Пам’ятай, що я завжди з тобою». Я розплакалася і ми попрощалися», — донька Анастасія.
Теща військового, пані Богдана, каже, що вважала його не просто зятем, а сином. Втрата якого далася так, ніби вона справді втратила свою рідну дитину.
«Це був хороший зять, в першу чергу для мене. Хороший батько, такого батька ще треба мати. Хороший брат для сестри. Я завжди казала, що це не зять, а мій син. Такого мати зятя, і такого мати чоловіка, і такого мати брата, як був мій Іван, треба ще знайти. Я дуже тяжко перенесла його смерть», — каже теща Богдана Пилипчук.
Міський голова Руслан Марцінків наголошує, що кожен має віддячувати загиблим Героям, підтримуючи тих, хто зараз захищає нас на фронті. Він каже, що місто робить усе можливе, аби не залишити без підтримки жодну бригаду, яка потребує допомоги дронами та іншим обладнанням. Нещодавно міський голова їздив на схід, де також побував у 7-му стрілецькому батальйоні, в якому служив Іван Демків.
«Фронт наближається. Ми всі повинні докласти максимум зусиль, щоб підтримати наших захисників, допомогти їм. Позаминулого тижня вчергове я відвідував різні батальйони, у тому числі 7-й стрілецький батальйон. Привезли допомогу, дрони. Ми постійно намагаємось допомогти, бо розуміємо: війна триває і вже за день-два вона не закінчиться. Ми повинні докласти зусиль, щоб наші хлопці й дівчата отримали підтримку завдяки вам, тому що молитва робить дива. І наше завдання, крім того, щоб волонтерити, допомагати плести сітки, — це також і молитва: за тих, кого вже немає з нами, за тих, хто зараз боронить нас зі зброєю в руках. Ще раз низький уклін. Наші співчуття від всіх нас родині. Вічна пам’ять Героям! Дякую пану Івану і всім хлопцям і дівчатам, які віддали своє життя за те, щоб ми жили», — підсумовує Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків.
